Історія Одеси: коріння одеського гумору.

Сучасний одеський гумор має єврейське забарвлення, а так, як Одесу будували в основному вихідці із Червоної Русі ( за Австро-Угорщини було названо цю землю - Галичиною), то автор (Т.Д.) вирішив знайти тому докази.
Так, як Річ Посполита була державою  багатою на різні народи і віри, і тут відбувалися справжні вибори: короля чи вибори у тогочасні органи влади - то громадяни цієї держави, перш ніж хвататись за шаблі, обсипали противників чи ще невизнавчившихся колючим гумором, вбивчою сатирою... Із деморалізованим ворогом легше говорити і воювати.
У 1991 році вийшла книга відомого літературознавця Григорія Нудьги "Не бійся смерті", де описано життя перших українських поетів 16 ст. - Івана Журавницького та його дружини Олени Копоть, які написали сатиричного вірша, і за цей вірш у 1575 році відбувся суд над ними. Як писав у передмові Павло Загребельний "... віршоване слово мало велику суспільну вагу і його боялися люди, які були біля влади, вороги вільної думки".
Варто тут згадати сатиричного Листа, якого написали запоріжські козаки ткрецькому султану ! І тут вже не важливо6 чи був той лист відправлений і доставлений прямо в руки адресату - головне, що його читали і перекладали по всій тодішній Європі .
У вересні 1648 року під Пилявцями Богдан Хмельницький розгромив військо, якими командували три польських воєнноначальники: Заславський, Конєцпольський і Остророг, яких гетьман справедливо  прозвав "перина, дитина, латина".
На суд шляхетський за образу гонору не було кому подати, бо "... панове регіментарі й полковники з*їхалися тихцем і , ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. і покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні ..." - Історія українського війська" Львів 1992, С. 208.
А ось цікавий зразок політичної сатири приводить нам сьогоднішній польський дослідник Анджей Сулима Камінський в "Історії Речі Посполитої" Київ 2011, С. 171:
"Тим часом Петро Перший (1705р.) спробував посадити на польський престол "власного" короля. Спершу передбачалося, що ним стане хтось із закордонних союзників - трансільванський  правитель Ференц 2 Ракоці чи герцог Євгеній Савойський, однак коли ті відмовилися, цар спробував знайти якогось слухняного поляка. Тогочасний сатиричний віршик згадує чотирьох кандидатів:
Царської величності волею й указом
Чотирьох даровано кандидатів разом
Тож могла б ( мішаються усілякі жарти)
Королями чотирма грати Польща в карти.
Хто назве Сенявського чирвовим - не змилить:
Гетьман він, тож кров пролить із військом осилить.
Хоментовському вину цар ласкавим словом
Вибачив, тож є він, певно, королем виновим.
Шембек - бубна, бо ж не вийде прознати нікому:
Сам не зна, скільки духовних вийшло з того дому.
а для Денгофа в мене кольори є:
Бо в його гербі свиня рохкає і риє.
Кандидатури жодного зі згаданих тут достойників, окрім Адама Миколая Сенявського, шляхта не розглядала всерйоз.  Утім, і сам Сенявський не надто мріяв здобутися на цю сумнівну честь, особливо після того, як отримав лаконічне застереження від власної дружини Ельжбети, що на нього чекає розлучення, коли він візьме на себе роль "царського блазня".
На жаль у сучасній Польщі: Ельжбети, або дуже розумні, або дуже красиві - не змогли відрадити своїх державних мужів віж голосовання прокремлівської Резолюції волинської...
... на цьому своє дослідження Історії Одеси закінчую, хто читав - той молодець, а хто ні, то може перечитати, тут всього 5 артикулів...